У світі відбувається нова промислова революція – нові технології і виробництва розвиваються високими темпами. Чи знайде своє місце і свою роль Україна в цьому процесі? Чи має наша держава на це потенціал, ресурсні і кадрові можливості? Про ці та інші проблеми промисловців – нотатки академіка Академії технологічних наук, Заслуженого економіста України, президента концерну «Електрон» Юрія БУБЕСА.

Україна поки що має достатній потенціал, щоб доволі успішно розвиватись як інноваційна економіка, що виробляє високотехнологічні продукти з високою додатковою вартістю. Проте слід уточнити – поки що. Для цього в існуючих умовах глобальної конкуренції наша індустрія потребує оновлення фондів та технологій, інвестицій в рамках чіткої промислової політики. Без цього ми залишимось країною, яка поставляє на світовий ринок або необроблену сировину (зерно, ліс та руду), або продукти первинної обробки (трубопрокат, чорний метал тощо).

Однак досі зрозумілої й послідовної національної промислової політики, на жаль, не сформовано. А свої надії на те, що це все ж буде зроблено, промисловці пов`язують з активізацією роботи експертної ради при Національному комітеті з промислового розвитку Кабінету Міністрів України. На моє переконання, основними засадами національної промполітики повинні стати розвиток внутрішнього виробництва, державні галузеві програми розвитку промисловості, захист внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції.

Однак сьогодні все це виглядає дещо інакше…

Прикре експортне «лідерство»

З усіх боків ми чуємо про необхідність залучення іноземних інвестицій. Для зарубіжних інвесторів запроваджується особлива економічна політика з наданням податкових, кредитних та інших пільг, про які  українські підприємства можуть лише мріяти. Візьмемо, наприклад, створення індустріальних парків. Для них і держпідтримка з фондів регіонального розвитку, і скасування орендної плати за землю, і звільнення від дольової участі в розвитку місцевої інфраструктури, сплати імпортного мита при ввезенні обладнання та комплектуючих…

А я хочу спитати: чому ж українське підприємство, що виготовляє інноваційну високотехнологічну продукцію не має права на жодні фіскальні стимули? Чим іноземний капітал кращий за внутрішній, вкладений у власний розвиток? Чому розміри плати за землю вітчизняним підприємствам, що випускають таку саму продукцію, збільшено в три – п’ять разів?

Не заперечую, іноземні інвестиції, вкладені у виробництво, – це добре. Проте вони несуть за собою не лише благо, але й ризики: як прийшли, так можуть бути і швидко виведені. Крім того, з численних опитувань іноземних інвесторів, які вже працюють в Україні, та свого власного досвіду спілкування з ними чітко вимальовується тенденція: їх цікавить, як правило, лише «викруткове» збирання зарубіжної продукції та просування її на нашому ринку.

Сьогодні Україні як ніколи потрібна власна преференційна політика щодо своєї промисловості. Кожна ланка економіки повинна працювати ефективно та бути достатньо стійкою проти зовнішніх впливів. Саме такою є досі діюча модель, якою пішла Південна Корея: на зламі 70-80-х років її політика була спрямована на вирощування внутрішнього капіталу і на мінімальне, але раціональне залучення іноземних інвестицій. Те ж саме в Сінгапурі. Навіть Чехія нині постійно змінює систему пільг та податків для іноземних інвесторів так, щоб спрямовувати їхні кошти туди, де це справді потрібно, а не створювати жорстку конкуренцію з власним виробником. І все це відбувається під пильним контролем держави.

Або погляньмо на Польщу. Там в спеціальних економічних зонах інвесторам (як зарубіжним, так і польським) надаються серйозні преференції. Крупний інвестор має право на звільнення від сплати прибуткового податку в розмірі від 35 до 50 відсотків від суми вкладеної інвестиції до кінця 2026 року або 50 відсотків дворічних витрат на робочу силу. Крім того, місцева влада звільняє інвестора від сплати податку на нерухомість на три роки, а бюро праці навіть субсидує навчання зайнятих осіб. Не обкладається податками й частина доходу та прибутку, що спрямовується на підвищення кваліфікації співробітників.

Тому не дивно те, що в минулому році інвестори в ці економічні зони вклали понад близько 2 млрд. євро. Як і те, що Польща стала головним імпортером українських  кваліфікованих спеціалістів та робітників. Що ж, там чудово розуміють, що трудові мігранти – це капітал, це люди, які їдуть не за соціальними виплатами, а працювати на економіку країни. Наші мігранти принесли бюджету Польщі майже 2 млрд. євро за рік – удвічі більше, ніж третій транш Україні від МВФ! І вже цього року поляки запрошують на роботу ще мільйон українських робітників!

Не відстають від поляків й інші сусіди: Угорщина надає вакансії для мігрантів з України на 50 тис. чоловік, Чехія, де вже працює понад 200 тис. українців, збирається запросити ще 140 тисяч. Прикро, але факт: нині Україна – це найпотужніший експортер в Європу не продукції, а інтелекту та робочої сили. Сумне лідерство!

Тому Україні потрібна модель, що ґрунтується на свідомій і активній протидії негативним наслідкам дій зовнішніх інвесторів. Слід негайно звернути увагу на українську промисловість, знизити  фінансовий тиск на підприємства, дати заводам можливість гідно оплачувати працю зайнятих на виробництві, створювати нові робочі місця.

Інструменти є. Чого ж бракує?

Наша держава може використати багато інструментів для розвитку власного виробництва, не порушуючи при цьому взяті на себе міжнародні зобов’язання. Насамперед для стимулювання розвитку національного виробництва необхідне запровадження преференцій з боку податкового законодавства, зокрема звільнення від сплати ПДВ стратегічно важливих товарів, що виробляються українськими підприємствами за кошти державного чи місцевого бюджету, – однаково ж ці суми ПДВ повертаються в держбюджет.

Для підвищення інноваційної складової промисловості є необхідним скасувати, наприклад, на 10 років – до 2027 року – ввізне мито та ПДВ на імпортне обладнання для виробництва високотехнологічних товарів та знизити суми податку на прибуток в розмірі інвестицій на розробку інноваційної продукції.

Варто було б також повністю скасувати ПДВ (чи хоча б знизити його до рівня 5%) на імпортовану сировину чи комплектуючі для власного виробництва, якщо нема аналогів у українських постачальників. Наприклад, зараз для виробництва транспорту – трамваїв, тролейбусів, електробусів та автобусів – сталь імпортується тому, що метал, який виробляється в Україні, на жаль, не сповна відповідає властивостям, зазначеним у маркуванні.

Крім цього, поштовх для розвитку власного виробництва дали б зміни до законодавства, які б дозволяли підприємствам при закупівлі обладнання для побудови виробничих ліній в Україні не сплачувати суму ввізного ПДВ або ж хоча б знизити його ставку до 10% з податковою розстрочкою до трьох років. Бо лінію треба збудувати, запустити виробництво зразків, випробувати і тільки тоді починати серійну роботу. А на сьогодні ситуація виглядає так: ти ще нічого не виготовляєш, а уже з вартості обладнання сплачуєш державі 20 % ПДВ.

Заради справедливості слід сказати, що позитивні зрушення вже є. Йдеться про законопроекти щодо стимулювання розвитку електротранспорту. Якщо конкретно – це законопроект №5276, який передбачає нульове ввізне мито на виробниче обладнання. Ми його дещо доопрацювали та надали свої пропозиції як безпосередні виробники такого транспорту. Сподіваємось, що ці законодавчі ініціативи будуть незабаром реалізовані.

Про фінансову «дієту» і непомірні апетити монополістів

Ще одною давньою, критичною проблемою є доступ вітчизняних товаровиробників реального сектору економіки до фінансових ресурсів. Якщо говорити стисло, все вміститься у кілька слів: пільгове кредитування відсутнє. Головним джерелом фінансування інновацій у виробництво залишаються власні кошти підприємств – держпідтримка склала в минулому році лише 1,9% від загального обсягу українських інвесторів, а на кредити виробникам промислової продукції припали мізерні 0,8%.

Високий розмір відсотків за кредитом в українських банках негативно позначається й на конкурентоспроможності наших товарів. За приклад можна навести продукцію білоруських машинобудівників, які мають серйозні переваги над українськими підприємствами, причому не за рахунок якості або ціни, а завдяки лояльності українських державних банків щодо встановлення процентної ставки за користування інвестиційними кредитами і компенсації її частини напряму з бюджету Республіки Білорусь. На сьогодні розмір цієї компенсації складає 8 – 10 відсотків річних, що при комерційній ставці за інвесткредитами в українських банках у 19 – 22 відсотки надає білоруським виробникам значну перевагу і порушує принцип ринкової конкуренції.

Тож, зважаючи на проголошений Урядом України курс на підтримку національного виробника, було би доречно запровадити аналогічні державні преференції для покупців того ж комунального транспорту та техніки. За щорічного пасажиропотоку в Україні в 2 млрд осіб 87% рухомого складу міського транспорту підлягають списанню через відпрацьований ресурс, з них  96% трамваїв, 76% тролейбусів, 80% вагонів метрополітену. Звідси й непоодинокі аварії та нещасні випадки на дорогах.

Окрема тема в контексті відновлення роботи промислового сектору економіки – діяльність державних монополій. Це високі тарифи на електроенергію і газ для виробництва, які однозначно треба знижувати. І припинити здирництво у вигляді авансованої сплати підприємств до 7 числа кожного місяця за електроенергію. Адже це ніщо інше, як пряме вилучення обігових коштів на користь енергопостачальних компаній, яке обов’язково треба скасувати! Та монополістами на сьогоднішній день є не лише великі постачальники газу та електроенергії. Де-факто монополістами стали й комунальні підприємства та органи місцевого самоврядування, зокрема щодо встановлення розмірів земельного податку.

Пастки системи держзакупівель

Яскравим проявом відсутності будь-якої підтримки національних виробників є недосконалість системи державних закупівель. Зважаючи на те, що до ступеня локалізації складної продукції немає вимог, українські постачальники промислової продукції опиняються в нерівних умовах з іноземними компаніями. Це вкупі з безконтрольністю за витратами бюджетних коштів часто-густо призводить до прописування умов тендерів під конкретних іноземних виробників, особливо в цьому році, коли з`явилися гроші іноземних фінансових інституцій.

Крім того, для українських підприємств, які беруть участь у тендерах, при проведенні закупівель жодним чином не враховується складний та тривалий цикл виробництва. От зокрема, у червні оголошено тендер на поставку високотехнологічної продукції до кінця бюджетного року, а виробничий цикл, наприклад, трамваїв – це близько 12 місяців! Це добре розуміють в Європі – термін поставки закуплених трамваїв (в залежності від кількості) в ЄС складає від 15 до 48 місяців, що дає можливість спланувати виробництво і виконати свої контрактні зобов`язання. Тому ми наполягаємо на застосуванні при державних закупівлях критеріїв, заснованих на визначенні життєвого циклу продукції (LCC) або її окремих елементів, що передбачено другим етапом Дорожньої карти (Розпорядження КМУ №175-р від 24.02.2016р.).

Звідси виникає потреба й у змінах до бюджетного законодавства. Нині воно вимагає виконання замовлень в межах бюджетного року, тобто до 31 грудня. Якщо кошти не використані до цього терміну, то у замовника вони просто «згорять». На практиці ж авансові платежі надходять підприємству лише в 3 – 4 кварталах. Тому було б доцільно ввести довгострокове бюджетне планування з можливістю використання бюджетних коштів згідно виробничих циклів продукції. З цих питань ми вже підготували пропозиції на розгляд Верховної Ради.

Можна багато говорити про проблеми вітчизняної промисловості. Та пора, врешті-решт, діяти, виділити національні проекти, які стануть локомотивами економіки і надати реальні преференції вітчизняним виробникам, що сприятиме зростанню їх конкурентоспроможності на світових ринках. На високих урядових рівнях неодноразово проголошувалося, що 2017 рік має стати переломним в економіці в цілому і в промисловості зокрема. Ми це почули. Час вже і відчути.