ПРИВАТИЗАЦІЯ, або ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ З НУЛЯ

Колектив редакції журналу «РоботодавецЬ» був приємно вражений, побачивши на своїй електронній пошті статтю від Володимира ПРЯДКА – першого голови Фонду державного майна України (ФДМУ) в далеких, ще радянських, дев’яностих, та Анатолія ОТЧЕНАША – на той час начальника Управління методології ФДМУ. Тим паче, що засновник нашого видання – Спілка орендарів і підприємців України – з моменту створення у липні 1990 року, можна впевнено стверджувати, ексклюзивно від підприємницької громадськості, переймалася лобіюванням законодавства щодо проблем власності, оренди, роздержавлення та приватизації державного та комунального майна, а також правозахистом перших орендарів цілісних майнових комплексів ще за радянської доби. Все починалося з нуля.

Цілком очевидно, що процес приватизації в Україні, що тягнеться вже протягом понад чверть століття, відобразився на свідомості переважної більшості громадян України. Справедливо його асоціюють насамперед з антисуспільним і злочинним явищем, яке характеризується надмірною непрозорістю, корумпованістю, спрямованістю виключно в інтересах організаційних структур та окремих осіб, наближених до влади.

Недарма виникло таке ставлення громадян України до «малої та великої приватизації» з лаконічною назвою «прихватизація». Та все ж таки це історія, яку не переробиш.

Бліц-дос’є авторів

ПРЯДКО Володимир Володимирович

1991-1994 – голова ФДМУ

1994-1995 – радник Прем’єр-міністра України

1995-1997 – заступник Міністра машинобудування, ВПК і конверсії України

1997-2000 – заступник Міністра промислової політики України

2000-2001 – заступник генерального директора ВАТ «Азовмаш»

2001-2003 – радник Міністра промислової політики України

2003-2005 – заступник Виконавчого секретаря Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України

заслужений економіст України

нагороджений Орденом «Знак Пошани»

академік Академії економічних наук України

ОТЧЕНАШ Анатолій Антонович

1992-1995 – начальник Управління методології ФДМУ

голова Української асоціації інвестиційного бізнесу

президент ЗАТ «Фондова компанія «Автоальянс-інвест»

25 років тому, 19 серпня 1991 року, Кабінет Міністрів УРСР Постановою № 158 наділив ФДМУ функціями представника держави з правами розпорядження народним майном держави, а 24 серпня того ж року було проголошено незалежність України.

Держава розпочала перебудову відносин власності через низку реформ.

31 жовтня 1991 року Верховна Рада України затвердила Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду.

Для того щоб на законодавчому рівні реалізувати Концепцію, 4 і 6 березня 1992 року Верховною Радою були прийняті головні Закони, що мали регулювати процеси приватизації в країні: «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств» та «Про приватизаційні папери».

Отже, уже через півроку після заснування власної держави були розроблені основні засади реформування відносин власності в новій Україні.

Приватизації підлягали невеликі державні підприємства, що здійснювали діяльність на конкурентних засадах переважно в галузях обслуговування населення. Найбільших успіхів приватизація досягла якраз серед цих підприємств як через процедури, передбачені законодавством про малу приватизацію, так і через оренду з викупом. Зазначимо, що процеси оренди були вписані в законодавство та практику приватизації зусиллями Спілки орендарів та підприємців України та її лідерів – на той час президента Спілки, народного депутата України І скликання Олександра Барабаша, та першого віце-президента – генерального директора, кандидата сільгоспнаук Віктора Хмільовського.

Протягом 1992-1995 років 6500 підприємств були приватизовані та почали працювати без державної опіки. Країна завдяки цьому позбулася поняття дефіциту товарів та послуг. У країні з’явився прошарок майбутнього середнього класу, який став гарантією незворотності змін, що відбувались в царині суспільно-економічних відносин.

Набагато складніше проходила приватизація підприємств, вартість основних фондів яких перевищувала 1,5 млн грн (близько 750 тис. дол. США на той час).

Обрана модель великої приватизації передбачала масове перетворення державних підприємств на відкриті акціонерні товариства.

Ця процедура не припускала фінансової санації збиткових підприємств і не була забезпечена фахівцями в корпоративному статусі новостворюваних підприємств. Відсутній був також належний маркетинговий і фінансовий супровід ринкових перетворень підприємств, позбавлених звичних для них жорстких вказівок з центру.

Як наслідок – на новоствореному фондовому ринку країни з’явилися десятки тисяч відкритих акціонерних товариств, більшість з яких були створені на базі державних підприємств у галузях автотранспорту, сільськогосподарських і будівельних підприємств, які не мали ані ринкових перспектив, ані інвестиційної привабливості.

Одночасно з цими підприємствами були корпоратизовані і перлини української економіки – підприємства, кожне з яких було відоме в Європі і світі. Однак приватизація цих підприємств супроводжувалась справжніми битвами. Незважаючи на те що в липні 1992 року була прийнята перша Програма приватизації державних підприємств, уже в вересні перший список підприємств, що підлягали приватизації та мали стратегічне значення для економіки країни, був заблокований Верховною Радою України. З’явився перелік підприємств, що були заборонені до приватизації. Галузеві міністерства чинили серйозний супротив реформуванню власності.

Уже на початку приватизаційної епохи були порушені основні засади, на яких була прийнята Концепція роздержавлення і приватизації. Особливо це стосувалося проведення масової приватизації шляхом оплати об’єктів приватизації приватизаційними майновими сертифікатами. Силами працівників ФДМУ в 1993-1994 роках були започатковані перші сертифікатні аукціони для пілотних 12 підприємств – так звана приватизаційна хвиля. Однак внаслідок адміністративних неузгоджень та відсутності необхідної інфраструктури фондового ринку аукціони були зупинені.

Уже після звільнення першого керівного складу ФДМУ почалось провадження готівкових приватизаційних майнових сертифікатів та їх обіг на спеціалізованому торговельному майданчику. Таким майданчиком став Центр сертифікатних аукціонів і під час пільгової приватизації. Дану модель було скопійовано з Російської ваучерної приватизації з однією відмінністю – приватизаційний сертифікат залишався іменним і не підлягав вільному обігу. Як наслідок – приватизаційні процеси дістали кримінальну складову, а ринок цінних паперів, засади розбудови якого були закладені в перших державних програмах приватизації, був втрачений. Замість зміни депозитарно-клірингової системи обслуговування фондового ринку держава отримала інститут реєстраторів та масові проблеми з підтвердження прав власності на акції громадян України.

Створення Центру сертифікатних аукціонів призвело до того, що розвиток фондових бірж був заморожений і громадяни продавали належні їм акції за ціною, яку формували неринкові механізми вуличної торгівлі. Значна частина приватизаційних майнових сертифікатів, що не мали офіційного обігу, були продані за безцінь. Введення офіційного обігу на організованих ринках дозволило б громадянам країни отримати реальну вартість приватизаційного майнового сертифіката, але цього не сталося.

І нарешті, найбільшою проблемою виявилося те, що замість передбачених Концепцією роздержавлення і приватизації 70% державного майна до приватизації за приватизаційні майнові сертифікати за весь час приватизації було запропоновано всього в межах 15% від загальної вартості отриманих від приватизації коштів. Було проведено лише 48 аукціонів за приватизаційні майнові сертифікати і 31 аукціон за компенсаційні майнові сертифікати на загальну суму 10 млрд грн.

Отже, через 25 років після початку приватизації можна зробити такі основні висновки про причини, що призвели до її негативних наслідків:

– приватизаційні процеси не мали достатньої політичної підтримки і реакційним силам вдалося вихолостити реформаторський потенціал, закладений Концепцією та Законами України «Про велику приватизацію» і «Про приватизаційні папери»;

– реформування державних підприємств в акціонерні товариства не привело до реального переходу на їх функціонування як акціонерних товариств з оцінкою їх діяльності через призму капіталізації та інвестиційної привабливості для інвесторів. Акції більшості підприємств не вийшли на біржові фондові ринки та не стали об’єктом інвестування для громадян країни;

– прийнята ВРУ Концепція роздержавлення та приватизації виявилась не тим документом, який би становив реальну перспективу розвитку економіки держави шляхом провадження цих процесів, які вимагали координації зусиль з боку всіх органів державної влади. Як наслідок – приватизація не привела до демонополізації та фінансового оздоровлення економіки країни, зате спричинила створення недержавних монополій у базових галузях економіки;

– крах масової приватизації за приватизаційні папери підірвав довіру до фондового ринку України, і в першу чергу у громадян України, та не дозволив забезпечити розбудову основних засад інститутів інфраструктури фондового ринку.

Основні висновки з цих подій, які має зробити українське суспільство, на наш погляд, полягають у тому, що реформування відносин, пов’язаних із власністю і роздержавленням, а також демонополізація економіки країни мають бути системними і послідовними.

Ознаками успішної приватизації є проведення масштабних інституціональних реформ. Акцент потрібно робити не на відсотках коефіцієнтів з продажу державної власності, а на врегулюванні та досягненні ефективної системи регулювання прав власності і контрактного права (з урахуванням створення умов для ефективно функціонуючої системи захисту прав власності).

Про важливість забезпечення прав власності свідчить той факт, що в країнах – лідерах світового рейтингу в питаннях захисту прав власності, а це Фінляндія, Нова Зеландія, Люксембург, дохід на душу населення був в 21 раз вище, ніж у країнах, що входять до останньої десятки (Україна в індексі прав власності зайняла в 2016 році 115 місце серед 128 країн, що ввійшли в дане дослідження).

Успішна приватизація – це приватизація, в результаті якої відбувається формування фондового ринку та ринків базових активів (спотові ринки). На цих ринках реалізується конкурентоспроможність учасників-виробників і зменшуються транзакційні та управлінські витрати, тобто відбувається загальне зростання ефективності економіки країни.

Отже, реформування державної власності в країні лишається незавершеним і вимагає практичного аналізу набутого досвіду та прийняття нової комплексної Державної програми приватизації і реформування державної власності на перспективу до п’яти років, в якій мають бути реалізовані такі методичні підходи.

  1. Проведенню приватизації має передувати етап передприватизаційної підготовки, під час якого підприємство чи акціонерне товариство зі 100%-ю державною власністю має бути експертно оцінене на предмет ефективності та прибутковості окремих товарів і послуг, що ним надаються. На базі одного підприємства може бути прийняте рішення про створення десятків бізнес-одиниць, що підлягають приватизації. Збиткові та неконкурентні з-поміж них будуть залишатись у розпорядженні держави до їх санації або ліквідації шляхом розпродажу майна на нідерландських аукціонах.
  2. При продажу об’єктів приватизації необхідно брати участь у подальшому визначенні переможцем конкурсу зі стратегії можливих перетворень об’єкта приватизації. Потрібно супроводжувати підприємство до стану його реформування в конкретний різновид господарського товариства.

Набутий досвід провадження приватизаційних процесів працівниками ФДМУ має бути використаний в роботі чинного Уряду та ФДМУ.

Коментарі
kazmetal l.com