Щодо залучення інвестицій в українську економіку часто вважається, ніби світ переповнений коштами і варто лише нахилитися, аби їх узяти. Але така думка суперечить перебігу глобальних світових процесів, переконаний директор Інституту економіки та прогнозування НАН України, академік НАН України Валерій ГЕЄЦЬ.

Дослідження Р. Бреннера у 1945–2005тривалого розвитку економікирр. показали, що період (1959–1965 рр.), який назвали довгим піднесенням після кризи 1965–1973 рр., змінився багаторічною глобальною економічною кризою, яка почалася з середини 1970-х і понині нікуди не щезла. Така ситуація була зумовлена довготривалою тенденцією падіння норми чистого прибутку, характерною як загалом для країн «Великої сімки», так і, зокрема, для США, Японії, Німеччини.

Показник норми чистого прибутку демонструє тенденцію до зниження в країнах «Великої сімки» починаючи з 1975 року і дотепер, хоча в окремі періоди були коливання і в бік підвищення. Для прикладу, публікації експертів, які з’явилися останнім часом на підставі даних індексу S&P, засвідчують, що нині тільки близько п’ятдесяти компаній Сполучених Штатів мають достатньо високу прибутковість. У результаті відбувається рецесія корпоративних прибутків, що свідчить про сталість зазначеної тенденції довготривалого характеру. Тож величина прибутку, що може бути спрямований на інвестиції, за питомою вагою увесь час скорочується.

Щодо причин цієї тенденції тривалий час домінувала думка, ніби ефективність інноваційного розвитку знизилася. Але дослідження на цю тему подібного не підтверджують. Інше пояснення – мовляв, авторитет робітничих рухів у світі піднявся до такого рівня, що питома вага зарплати у структурі собівартості зросла, що сформувало тенденцію зниження норми прибутку. Продуктивність праці і після середини 70-х років зростала. На даний час вона збільшилась майже на 70%, тоді як зарплата – на 9%. Звідси висновок: капітал переміг робітничі рухи і взяв під контроль зростання заробітної плати. Дійшло навіть до того, що у Сполучених Штатах дві третини працюючих втратили частину своїх доходів, а в структурі новостворених робочих місць дві третини мають порівняно меншу заробітну плату, ніж отримували на аналогічних робочих місцях раніше. Так що і тут замість зростання – зниження.

Що ж відбулося на глобальному рівні? А сталося те, що неконтрольована глобальна конкуренція транснаціонального характеру мотивувала компанії не виводити з експлуатації застарілі засоби виробництва і сформувати надлишкові потужності. Таким чином, нині високорозвинений світ перенасичений надлишковими потужностями, що, як показує Р. Бреннер, формує падіння норми прибутку. Це означає, що в світі зростає і далі зростатиме конкуренція за фінансові ресурси. Тому сподівання, що до нас прийдуть іноземні інвестиції і вирішать всі наші проблеми, – це точно за
Ільфом і Петровим: «Захід нам допоможе». І результат буде такий самий, як у Ільфа і Петрова.

Умови, що складаються на найближчі 10 років, у частині перспектив економічного зростання в економіці світу поки що не передбачають оптимістичного сценарію стосовно прискореного приросту ВВП, який не перевищить в середньому 2,5% щорічно, хоча існують менш високі показники. При цьому однозначним є висновок, що світ стоїть перед проблемою динаміки економічного зростання і змісту політики її забезпечення.

Пропоновані підходи щодо останнього навіть у високорозвинених країнах суттєво різняться. Тим більш актуальною і проблемною для України є політика економічного зростання. До того ж, у випадку України цю проблему часто спрощують, висловлюючи думку, що світ пересичений фінансовими ресурсами і їх «накопичено» достатньо для того, щоб вони надійшли в Україну.

У рамках зазначеної вище суперечності необхідно дати пояснення, основані на тому ж таки дослідженні Роберта Бреннера. Він доводить, що величезне піднесення інвестицій, зокрема у США в 2000-і роки, було результатом суттєвого, як він каже, – небаченого – розмаху кредитування, що в свою чергу зумовило подорожчання акцій унаслідок спекуляцій і всупереч прибуткам корпорацій. Відбулися процеси в перерозподілі фінансових ресурсів на користь паперових активів.

Можна стверджувати, що це ефекти фінансіалізації, яка давала можливість отримати прибутки власне у самому фінансовому секторі, тим самим збіднивши фінансування навіть у найбільш ефективних видах діяльності. За такого перекосу реальний сектор не може не відчувати обмежень в отримані фінансових ресурсів для інвестицій, оскільки їх «надлишок» концентрується виключно у фінансовому секторі. У таких умовах, на нашу думку, ефект масштабу фінансових ресурсів витісняється ефектом їх розподілу і перерозподілу. Тож отримати інвестиції не так просто, оскільки вимагається, перш за все, наявність видів діяльності, які за прибутковістю можуть випереджати ефект фінансових інновацій, що дозволяють отримувати надприбутки.

Це те, що сьогодні відбувається у Сполучених Штатах. І дії Трампа – це не ідеологія Трампа як бізнесмена, на чому часто наголошують. Він діє відповідно до тих викликів, які сформувалися набагато раніше, тому зараз доводиться іти в тому числі й на дефіцит бюджету, від чого глобальні проблеми лише загострюються. Подібні процеси в умовах нестабільності відбуваються і в країнах Європейського Союзу.

Постає закономірне питання: а що ж робити Україні? Відповідь насамперед така: Україна має власний фінансовий ресурс – як-то кажуть, під матрацами лежать десятки мільярдів доларів, до того ж не менше виведено з України в офшори. Сумарно, за різними оцінками, маємо від 150 до 220 млрд. доларів власного фінансового ресурсу, який накопичений, але не працює на економіку країни, і, щоб його використати, необхідно запровадити політику його легалізації, пропозиції щодо змісту якої були нами запропоновані ще в 2015 році.

На додаток до зазначеного, погоджуючись із тезою, що без промислового розвитку в нас нічого не буде, наведу лише одну важливу статистичну характеристику, яка має вже столітній вимір. Іван Коропецький – український економіст, що жив і працював у США, ще на початку ХХ століття показав, якою була структура української економіки та її експорту. Домінували сільське господарство, металургія і види діяльності, з ними пов’язані. Минуло 100 років. Структура вітчизняного експорту практично не змінилася, хіба що додалася хімічна промисловість, але з урахуванням останніх тенденцій її тепер все одно що немає. За 100 років, пройшовши досить складний шлях всіляких трансформацій, структура взаємодії національної економіки із зовнішнім світом зовсім не змінилась…

Але ж світ змінився! На порядку денному четверта промислова революція. Якщо ми залишимо поза увагою нашу промислову активність і все, що з нею пов’язане, тоді наші перспективи дійсно виглядатимуть досить проблемними. Є лише два визначальні чинники: наявність власного фінансового ресурсу і забезпечення промислової активності, для якої у нас поки що є відповідні ресурси. Але є й третій чинник – умови. Щоб вкласти наявний ресурс у розвиток, їх треба створити. А це вже завдання держави.

Але тут виникає важливий нюанс. Коли йдеться про інвестиційний клімат, то дуже багато розмов точиться про дерегуляцію, але при цьому опускають одну доволі просту річ: планова регуляція – це одне, а дерегуляція в умовах ринкової регуляції – зовсім інше, вона закінчується ще жорсткішим регулюванням, яке досить часто є результатом контролю світового простору транснаціональними корпораціями (ТНК). Тож виявляється, що багато чого «зарегульовано». А суди досить часто діють, догоджаючи корпораціям. Не випадково Трамп оголосив цьому «війну», орієнтуючи економіку США, як це робилось і в багатьох країнах Європи, на зміцнення надійності держави і формування міжнародного клімату, що сприяв би національним інтересам, замість неконтрольованої глобалізації в інтересах ТНК.

Таким чином, питання не лише в тому, наскільки держава може, для прикладу, запропонувати нові конструкційні матеріали, а наскільки держава першочергово опікується наукою і освітою. В українських реаліях необхідні інновації і нові проекти з високою дохідністю. Але з цим є проблема. Крім того, попереду вирішення інфраструктурних питань. Та якщо Київ навіть Шулявський міст (ред.: аварійний) намагається відремонтувати за рахунок китайського кредиту, то зрозуміло, що проблеми з їх фінансуванням досить серйозні, оскільки зовнішні запозичення на світових ринках в багатьох відношеннях є для України обмеженими.

Попит на інвестиції всередині країни має формуватися не тільки шляхом дерегуляції, а й шляхом створення умов для піднесення рівня довіри до діяльності як держави, так і банківської системи. Але це вже окреме завдання, на розв’язання якого слід зорганізувати все суспільство, оскільки рівень недовіри наразі досить значний.

Є важливим ще одне питання: трудові ресурси. Йдеться про міграцію. Наші західні сусіди мають більш високу динаміку економічного зростання і кращі умови оплати праці. Український робітник в умовах нашої політичної нестабільності поїде на заробітки в ті країни. Тому загроза потенційної втрати працездатного населення надзвичайно велика. Якщо ми не розпочнемо у нас економічного зростання на засадах зростання продуктивності праці та її оплати, то в умовах відкритості ринку відтік кваліфікованих кадрів за кордон дедалі збільшуватиметься.

На перший погляд, відтік кадрів за кордон з одного боку, погано, а з іншого – зараз об’єктивно найбільшими інвесторами української економіки є заробітчани. Від них в Україну надходить коштів більше, ніж з будь-якого іншого джерела. Про це свідчать дані Міжнародної організації з міграції. Виходить, що поки інших джерел інвестицій немає, трудова міграція за кордон вигідна для економіки? В короткостроковому плані з цим можна погодитись, але вже навіть у середньостроковому – як тільки ми зорієнтуємо економічну політику на економічне зростання, одразу ж відчуємо дефіцит кадрів і економічне зростання гальмуватиметься.

І наостанок: із самого початку незалежності і дотепер при прийнятті економічних рішень у нас часто домінує політична доцільність. Якщо ми не подолаємо цю згубну практику, політика і надалі домінуватиме над економікою. Зрозуміло, чим це закінчується.