Нарешті українське суспільство отямилось після тривалого святкування Нового Року та Різдва Хрестового, в яке у певному шоковому стані йому довелося входити після законодавчих новацій, запроваджених Верховною Радою України під завісу 2016 року

Тож після жорсткого дискусійного протистояння між платниками податків, експертним середовищем та ініціаторами реформування податкового законодавства протягом всього минулого року така екзальтованість естафетою передалась на 2017 рік не лише бізнесу, а й всьому населенню України, якого прямо або опосередковано торкнулися внесені зміни хоча їх таки не можна назвати податковою реформою, тому що навіть серед парламентського загалу лишилися неузгоджені фіскальні виклики, зумовлені особистим баченням чи власними або політичними амбіціями.

Не слід відкидати і корпоративні інтереси як окремих політиків, тісно пов’язаних з бізнесом, так і їх партійного оточення в його прагненні використати фіскальну систему в політтехнологічних цілях. Адже в боротьбі за владний олімп всі методи прийнятні.

Змінити парадигму ставлення роботодавців і всього загалу підприємців, які користуються найманою робочою силою, до владних регуляторних рішень спонукало також законодавче запровадження в країні збільшеної удвічі мінімальної зарплати у 3200 гривень.

Не будемо повторювати аргументи щодо соціально-економічного ефекту для малого та середнього підприємництва у цьому сенсі, пов’язаного із попередньою трансформацією розміру єдиного соціального внеску з негативними наслідками для Пенсійного фонду України тощо. Про це вже йшлося в редакційній колонці «Регуляторні непорозуміння» грудневого випуску журналу.

І, до речі, саме проти цієї частини бізнесового загалу працюватиме новий порядок про перевірки роботодавців щодо дотримання законодавства про зайнятість.

Звичайно, не можна не погодитись з філософією виконавчої влади стосовно боротьби з використанням малого й середнього бізнесу, який працює на спрощеній системі оподаткування для мінімізації податкових зобов’язань та ухиляння від оподаткування. Але тут виникає питання щодо адресності регуляторних новацій. На кого вони спрямовані і на кого вони повинні бути спрямовані? І чому від цього потерпатиме найдрібніше підприємництво, особливо в глибинці, та самозайняті громадяни, які перебиваються з хліба на воду?

І чому, зрештою, так відбувається?

Чи не тому часом, що навіть Перша особа в Державі переймається проблемою необхідності «реанімації» соціального діалогу, руйнація якого розпочалася, на наше переконання, з моменту прийняття парламентом Закону України «Про організації роботодавців», з приводу якого за ініціативою тодішнього Президента в Конституційному суді мало місце конституційне провадження?

Чи не варто Мінсоцполітики та Комітету ВРУ разом з соціальними партнерами проаналізувати пов’язану з цією проблемою ситуацію, дослідити мотиви, з якими вносились зміни до цього Закону та «протягувався» Закон «Про соціальний діалог в Україні»?

Хоча напрошується питання: а чи є в урядової сторони нині соціальні партнери? Адже, якщо про профспілкову сторону у цьому контексті ще можна говорити, то сторона роботодавців виявилась неспроможною ось уже четвертий місяць в правовому полі делегувати свого представника на роль керівника Української частини платформи громадянського суспільства Україна-ЄС на заміну по ротації попередника від профспілкової сторони.

А від такої «спроможності» роботодавців потерпає імідж України.

Вірогідно, все це є наслідком боротьби окремих функціонерів за представницькі повноваження сторони роботодавців в системі соціального діалогу, які в черговий раз вже наступили на граблі, ініційовані в змінах до відповідних законодавчих актів для своїх колег по цеху.

Тож уряду і доводиться нині брати всю повноту відповідальності на себе у тому числі і в регуляторній політиці.