Національний бізнес, та і все українське суспільство звичайно були певні, що з початком політичного сезону розпочнеться екзальтація соціальної напруги в разі розчарувань громадянського суспільства щодо перспектив лібералізації податкового законодавства, детінізації економіки та виведення з тіні заробітної плати, як ключового чинника у формуванні сприятливого інвестиційного клімату, створення нових робочих місць тощо. Адже критична ситуація в цій царині стимулює нарощування трудової міграції високопрофесійних «золотих рук» робочої еліти та інтелекту нації, знекровлюючи кадровий потенціал країни.

При цьому, виходить, що не зважаючи на обмеження допуску пересічних українців до Євросоюзу, країни ЄС відкрили шлюзи  для беззастережного перетікання «дешевого» українського трудового потенціалу на свої терени, дефіцит якого в Україні, в недалекому майбутньому, вірогідно, буде  заміщатися біженцями з Близького Сходу та Східної Азії;

В стані очікування є ініціація Кабінетом Міністрів України цивілізованого соціального діалогу за умови законодавчого врегулювання можливої участі в усіх суб’єктів підприємницької діяльності, які користуються найманою робочою силою у складі консолідованої сторони роботодавців, а також профспілкової спільноти (без дискримінаційного поділу суб’єктів сторін на «репрезентативних» чи «не репрезентативних») без будь-яких преференцій для великого бізнесу, який послідовно обстоює регуляторне законодавство лише в своїх інтересах, диктуючи свою політику владі.

Не вирішеною лишається законодавче врегулювання участі в переговорному процесі представників третього сектору за практиками Євросоюзу без подальшої руйнації системи соціального діалогу та за умови дотримання засад його функціонування у відповідності до принципів, закладених у Конвенціях Міжнародної організації праці, ратифікованих Україною.

До речі, ця проблема вже начебто стала не актуальною в результаті функціонування Національної платформи громадянського суспільства Форуму Східного Партнерства, а також створення Української частини Національної платформи громадянського суспільства у відповідності до Угоди про Асоціацію Україна-ЄС, де, разом з представниками так званих «репрезентативних» профспілок та об’єднань роботодавців, домінуюче представлені саме інститути громадянського суспільства ( не учасники соціального діалогу). Здавалось би, лишається відпрацювати алгоритм трансформації рекомендацій, напрацьованих у форматі «платформ» на   рівень трипартивних відносин з урядовою стороною. Та замість цього, Мінсоцполітики настирно, через внесення до Закону України «Про соціальний діалог в Україні», пропонує «розбавити» цілісну систему соціального діалогу у форматі Національної тристоронньої соціально-економічної ради представниками громадянського суспільства.

Доводиться дивуватися позиції «репрезентативних» учасників соцдіалогу з цього приводу. Видається, що вони переймаються лише посиленням своєї номінальної присутності у всіх дотичних до їх діяльності національних та міжнародних громадських інституціях. Та, не виключено, що ближчим часом можуть відбутися суттєві зміни і стосовно самої «репрезентативності» окремих суб’єктів сторони роботодавців при більш глибинному аналізі цього показника. Мається на увазі взаємне членство Федерації роботодавців України (ФРУ) та Конфедерації роботодавців України (КРУ). Адже за деякими даними в Україні є 7.8 млн. найманих працівників. Для підтвердження своєї репрезентативності ФРУ начебто заявило 3.6 млн., а КРУ – 2.8. Репрезентативним визнано ще й Об’єднання організацій роботодавців України.

Тож є тут питання і до Державної служби статистики, і до Національної служби посередництва і примирення, уповноваженої  державою контролювати якість подання соціальних партнерів для отримання статусу на «репрезентативність» в сенсі відкритого доступу до такої інформації.