«Історики не прогнозують події історії, а, аналізуючи їх, дають можливість не повторювати помилки минулого», – стверджує доктор історичних наук, професор Ярослав ГРИЦАК.

Але для української влади єдиним приводом не повторювати помилки попередників, як ми бачимо, є Майдан, – вважає директор департаменту Першого правового центру Святослав ДУБИНА.

Майданові ризики

Пригадаємо, перший Майдан виник унаслідок небажання населення підкорюватися сфальсифікованим виборам і відвертим махінаціям ЦВК на користь протеже влади.

Другий же Майдан виник після спроби розвернути корабель історії України назад у радянське минуле і потопити надії на зміни, які уособлювала у собі євроінтеграція.

Ключовим питанням сьогодні є те, чи зможе правляча еліта, що прийшла до влади після другого Майдану, продовжити розкрадати решту активів держави і грабувати український народ та відбутися «легким переляком», як це сталося з «попередниками», чи колесо історії України покотиться за новим сценарієм?

Попередні Майдани, на жаль, не призвели до змін у державі. В Україні залишився існувати клепто-олігархічний консенсус, змінилися лише прізвища виконавців волі олігархів і розклад доступу до державних ресурсів між ними. Окрім цього, політичні еліти та суспільство чітко запам’ятали, що фальсифікація на виборах і різка зміна політичного курсу без згоди на те народу призводить до чергового Майдану.

Однією з причин відсутності позитивних змін у нашому суспільстві є те, що революції (майдани), які у нас відбулися, фактично є «недореволяціями» і не викликали подальших економічно-індустріальних революційних змін. У контексті державного управління вони закінчились фактично банальним палацовим переворотом. Світовий досвід показує, що успішними є країни, у яких відбулися саме економічно-індустріальні революції. Для прикладу можу назвати Великобританію, Францію та країни, яких зазвичай об’єднують під назвою «азійські тигри».

То ж, чи можна назвати підняття тарифів і зазіхання на умови суспільного договору між владою та народом підґрунтям для економічно-індустріальної революції та передумовою для позитивних змін? Чи подальші події призведуть до чергового Майдану?

Чим небезпечне тарифне свавілля?

Для початку хочу зазначити, що тарифи в Україні завжди були невиправданими. У 90-ті роки це було обумовлено дешевою ціною на російський газ, який постачався в обмін на можливість впливу на зовнішню та внутрішню політику держави. І це, як правило, забезпечувало надприбутки учасникам енергетичного ринку за рахунок схем і стягування корупційної ренти.

До підняття тарифів між суспільством і владою був сформований неписаний суспільний договір: владі умовно дозволялось неконтрольовано розкрадати пострадянську державну власність і розподіляти між собою, а люди забезпечувались мінімальними ресурсами, достатніми для проживання. Низькі тарифи на тепло, воду і світло входили до цього пакета «послуг від держави». Мабуть, більшість населення України це влаштовувало, і ми навчилися терпіти так, як писав Василь Стус: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи…»

Безальтернативним підвищенням тарифів був порушений даний суспільний договір, а от наслідки такої нечесної гри – поки що невідомі. Право ходу зараз перейшло до людей. Час покаже, чи прийме суспільство це як нові умови життя. Можливо, народ буде вимагати змінювати умови і для самих представників влади?

Але ключовою умовою для того, щоб люди погодились на зміни у суспільному договорі або укладання нового, є обопільна робота над ним. Поки що українська влада зосередилась на співпраці та на забезпеченні інтересів лише зовнішніх донорів України шляхом роботи з МВФ. Співпраця ж з основним донором держави і, за Конституцією, єдиним джерелом влади – народом, фактично імітується.

Ключовим питанням, яке турбує суспільство, залишається відкритість і розумна дієвість влади. Якщо можновладці проведуть справжні реформи, продемонструють і доведуть, що вони більше не крадуть, а нові тарифи сформовані прозоро, – шанс для мирного завершення тарифної епопеї та економічного зростання все ж залишається… Хочеться вірити та, як Леся Українка, «без надії сподіватися» саме на таке, мирне, розв’язання указаної проблеми.

Що не зроблено і де є вирішення тарифного питання?

Енергоефективність

Найважливіший енергоресурс для України – газ. Щорічно 45%, або 18,6 млрд куб. м імпортного та власного блакитного палива йде на опалення. Із них – 2,4 млрд втрачаються у системі центрального теплопостачання, ще 9 млрд — у будинках.

Таким чином, частка ефективно використаного газу, який дійшов до споживача, становить лише 38%, або 7,2 млрд куб. м. Іншими словами, якби не низький рівень енергоефективності будівель і теплопостачання, населення могло б споживати газу вдвічі менше. Тобто прості арифметичні розрахунки доводять, що концентрація зусиль влади на мінімізацію втрат тепла при транспортуванні від обленерго до споживача і забезпечення енергоефективності будівель дозволили зменшити б сьогоднішній тариф приблизно на 50%.

Про підвищення тарифів нам розповідають, як про крайню необхідність. Боязке пояснення Голови НКРЄ, що, нібито, перехід на нову систему тарифоутворення потрібен саме для залучення грошей на модернізацію старих зношених електромереж, взагалі ні в які ворота не лізе. Чому пан Вовк вирішив, що обленерго (що практично всі  сконцентровані у приватних руках), які ніколи не вкладали кошти у модернізацію основних засобів, після підвищення тарифів почнуть це робити? І чому це НКРЄ спільно з обленерго вирішили робити це винятково за гроші споживачів? Адже ні для кого не секрет, що шляхом різноманітних схем обленерго штучно заганяються у збитки, а їх фактичні надприбутки виводяться, не без допомоги або не без втрати уваги з боку контролюючих органів. Візьмемо, для прикладу, схему виведення коштів, нещодавно описану у програмі «Схеми. Корупція в деталях». Наводився приклад, коли Григоришин вивів кошти на одну з підконтрольних йому компаній із підконтрольного йому «Полтава Обленерго» за рахунок закупівлі у підконтрольного йому ж «Запорізького кабельного заводу» кабелю марки А-50 на 30% вище від ринкової вартості. І подібних випадків журналісти викрили дуже багато! На жаль, такі розслідування проводять лише журналісти-розслідувачі.

Це зайвий раз підтверджує, що всі ці схеми лягають у собівартість електроенергії та покриваються за рахунок надмірно роздутих тарифів. У той же час правоохоронна система, яка мала б запобігати економічному шахрайству і стояти на захисті фінансових інтересів держави та народу, також нічого не робить, оскільки перебуває не на службі у суспільства, а на зарплаті в олігархів!

Дивує мене також і заява Прем’єр-міністра Гройсмана про те, що нам усім потрібно боротися не за зниження тарифів, а за підвищення доходів людей. Як на мене, цей пункт мав би бути першим у Програмі Уряду. Проте Кабмін підвищує тарифи, які взагалі не були передбачені Програмою і аж ніяк не призводять до підвищення добробуту людей.

Субсидії

По-перше. Система субсидій принизлива. По-друге. Субсидії не вирішують проблему енергоефективності та не стимулюють обленерго до її забезпечення. Субсидії адресно надходять до підприємств – виробників енергії і фактично відтерміновують реальну реформу всієї галузі на невизначений строк. Запропонована ж Урядом Програма впровадження енергоефективності в експертів викликає великий скепсис щодо її реалістичності, оскільки є складною, розтягнутою у часі та передбачає фінансування донорами, які не дали на це згоду. Та і навряд чи дадуть, враховуючи відсутність механізму контролю за донорськими коштами та результати у подоланні корупції у державі.

По-третє. Хвилює питання верифікації соціальних витрат, яке фактично блокується міністерствами. За оцінками експертів, обсяг соціальних витрат, який підлягає верифікації, – 363 млрд грн. Досвід Грузії показує, що після верифікації обсяг соціальних витрат можна скоротити на 25% (за рахунок виявлення фактів нецільового використання), а це близько 90 млрд грн, або майже 2 оборонних бюджети! Точний рівень втрат вирахувати важко, але 25% – досить ймовірна цифра, навіть замала, беручи до уваги апетити наших олігархів і контрольованих ними політиків та можновладців.

Перші кроки з верифікації здійснюються, але їх результати не збігаються з очікуваними. У травні вийшов звіт Мінфіну про верифікацію соціальних виплат. За чотири місяці 2016 року виявлено нецільового використання коштів лише на 2,7 млрд грн. Можливо, результат верифікації був би більш об’єктивним, якби для цього процесу об’єднались всі наявні бази даних і долучилися правоохоронні можливості, а не лише контрольно-ревізійні! Адже лише банальним накладанням правоохоронної бази втрачених паспортів і бази соціальних виплат можна було попередити розкрадання бюджетних коштів на мільйони гривен. Але кому це цікаво? Це ж кошти віртуальних платників податків, до яких державі байдуже! А усвідомлення у держслужбовців, що всі ми знаходимось в одній шлюпці – відсутнє!

Враховуючи описане вище, постає питання, чи необхідно було б взагалі підвищувати тарифи, якби було забезпечене ефективне використання того ресурсу, що вже маємо, і наведено порядок у галузі? На жаль, Уряд пішов іншим шляхом…

До чого може призвести тарифне свавілля?

За моїми прогнозами, все це закінчиться або черговою втечею «реформаторів», які вже сидять на валізах, або адекватними їх діями під примусом активної частини населення та розгрібання авгієвих стаєнь в енергетичній сфері, податковій реформі і так далі і тому подібне…

Уроки не вчать

Досвід – це велика річ, він дозволяє нам визнавати помилку кожний раз, коли ми її здійснюємо. Але, на жаль, не всі здатні до аналізу та визнання власних помилок.

Як український народ, так і правляча еліта мають дуже коротку пам’ять. Через це Україна увійшла до зони турбулентності і перетворилась на чорну діру в центрі Європи.

Занадто багато аналогій можна провести між зміщенням Януковича з посади президента і сьогоднішніми подіями, що відбуваються в Україні та наближають нас до чергового загострення.

Повертаючись до подій другого Майдану, можна пригадати декілька хвиль. Передумовами для його виникнення стали помилкові рішення колишньої влади щодо ситуації всередині держави. Звичайно, Україна ніколи не була повноцінним суб’єктом як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Усі керманичі держави намагались балансувати між ключовими гравцями на політичній мапі – а це Європа, Росія і США – і ніколи не намагалися обстоювати і захищати інтереси держави та громади на зовнішній арені.

Першим поштовхом для виникнення протестів у країні було категоричне рішення тодішнього президента Януковича щодо відмови підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Цьому передувала зустріч Януковича з Путіним у Сочі, де, залежний від російського правителя, український президент був вимушений прийняти діаметрально протилежне рішення про рух до Європи. Те, що це було не його рішення, було очевидно.  В іншому разі питання про можливе не підписання угоди восени 2013 року мусувалося б у суспільстві заздалегідь до саміту в Вільнюсі, а не піднімалось за два тижні до його проведення після зустрічі з Путіним. Це, звичайно, підігріло суспільство, якому упродовж тривалого часу обіцяли несусвітні багатства після підписання Угоди.

Другим поштовхом для суспільного невдоволення стало побиття студентів у ніч з 30 жовтня на 1 листопада з фактично прямою трансляцією по фірташівському «Інтеру».

Третім фактором стала відмова Януковича (за рекомендацією Льовочкіна) збити градус напруження в суспільстві, звільнивши одіозних фігур з Уряду. Четвертий крок – абсолютно безглузде голосування за «закони 16 січня».

І останнім кроком стала спроба тодішніх лідерів Майдану домовитись на мирну передачу влади Януковичем. Після чого відбулося прискорення втечі Януковича та деяке сплутання фігур усім гравцям на шаховій дошці.

Сьогодні подібним чином відбувається тарифна афера. Нам постійно пояснюють, що нічого страшного у цьому немає. І жодна малозабезпечена сім’я не постраждає (а за розрахунками такими може виявитись 70-80%). За все заплатить держава (у 2013 році цю роль виконувала Європа). Але поставте собі питання: хто така держава і звідки ті гроші у бюджеті? Хто їх туди поклав і навіщо? Із людей здирають останні кошти, щоб перевести їх на приватні рахунки і вивести за кордон. Перший раз залізли до людей у кишеню, коли провели так зване «наведення порядку» у банківській сфері. За результатом чого з рахунків приватних осіб фактично було вкрадено приблизно 50 млрд дол. США. Зараз на руках у людей, за підрахунками експертів, знаходиться близько 90 млрд дол.

Сьогодні підняття тарифів та ігнорування з боку Уряду реального наведення порядку в енергетичній сфері є фактично аферою, спрямованою на подальший грабунок населення. Субсидії лише відтермінують процес банкрутства найбіднішої сім’ї до закінчення коштів в останньої найзаможнішої!

Сумні реалії життя полягають у тому, що тягар наслідків за недалекоглядні рішення керманичів України та відверте пограбування народу лягає саме на нас із вами. Тому що немає ніякої Атлантиди, немає ніякої держави як політичного утворення в інтересах громадян… Є купка утриманців, що захопили владу і живуть за рахунок людей багатостраждальної України, які вже двадцять п’ять років розраховуються своєю свободою, життям і територією за безглузді вчинки псевдоможновладців… Бо, як каже Ліна Костенко: «Хто за що, а ми – за незалежність, отож – нам так і важко через те».

Я, як і Тарас Шевченко, все ж твердо вірю у визволення українського народу, у перемогу добра, правди і людяності:

«…І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі…»