Анатолій КАРПЕНКО – український підприємець, політик, меценат. Поговорити з ним у нас, принаймні, два приводи. По-перше, в День підприємця когось дуже хочеться привітати зі святом. Тим паче, що пан Карпенко є очільником Київського представництва Спілки орендарів і пдприємців України – засновника журналу «РоботодавецЬ»; По-друге, далеко не всіх бізнесменів в наш час нагороджують орденами. Анатолій Якович, як то кажуть, удостоївся. Нещодавно він отримав Державну нагороду «Орден за заслуги» першого ступеня. Тобто, став повним кавалером цього ордену, оскільки третього й другого ступенів  він отримав ще 2006-го та 2009-го років. Отже, яка його особиста історія успіху і як ведеться підприємцям у часи затяжної економічної кризи?

З досьє “Роботодавця”

КАРПЕНКО Анатолій Якович.

Народився на Житомирщині. В 15 років приїхав навчатися до столиці. Вищу освіту здобув у Київському торгово-економічному інституті за спеціальністю «Технологія і організація громадського харчування», фах — інженер-технолог.

Кар’єру розпочинав механіком тресту їдалень Дніпровського району.

У 26 років став директором об’єднаного тресту двох столичних районів. Керував колективом з 3 тисяч працівників.

1995-го, коли ця організація реформувалася, був обраний її керівником — президентом акціонерного товариства «Полюс».  Підприємство спеціалізується на виробництві і реалізації продуктів харчування.

Один із найбільших роботодавців Деснянського району столиці. На його підприємствах мають роботу і соціальний захист тисячі киян. Навіть в кризові часи очолюваний ним холдинг щороку створював сотні нових робочих місць.

Заслужений працівник сфери послуг.

Лауреат Всеукраїнських конкурсів «Суспільне визнання» 2006 року та «Успішний керівник» 2008 року.

Тричі обирався депутатом Київради.

Очолював постійну комісію Київради з питань торгівлі, підприємництва та регуляторної політики.

Засновник Благодійного фонду «Дзвін надії», котрий допомагає пенсіонерам і ветеранам війни, сім’ям воїнів АТО, дітям-інвалідам, здійснює волонтерську допомогу українській армії.

Про мотивацію, страх і довіру

Найчастіше підприємливість у майбутніх підприємців проявляється ще в юності. «Полюс» це ваш перший бізнес? Де заробили свої перші гроші?

Я народився в родині сільського вчителя. А в селі усі діти так би мовити – підприємливі. Усі змалку привчені до роботи. Перші гроші я заробив у 12 років. Працював влітку на колгоспному току. Заробляв неймовірні як на той час для підлітка гроші – 15 карбованців.

Чому обрали харчовий технікум?

В 15-16 років, коли я обирав самостійне життя, в такому віці ми всі – романтики. Я теж не відзначався оригінальністю, тому мріяв про геологорозвідувальний технікум, марив також авіацією. Приземлила мене моя тітка Катерина, до якої я приїхав погостювати з батьком. Йди, каже, в технікум громадського харчування, ніколи не будеш голодним. Як не дивно, я дослухався до її поради. Годую тепер не лише себе, а й тисячі киян… Може, не дуже романтична професія, але дуже мирна.

Що порадили б бізнесменам-початківцям?

Не боятись братись за нову справу. Не зупинятись у розвитку, бо конкуренти підуть вашим шляхом і обов’язково обженуть. І не забувати про сім’ю і себе. Бо всіх грошей однаково не заробиш. Треба усвідомлювати, для кого і для чого працюєш. Робота для підприємливих часто стає єдиним сенсом життя. Я би радив молодим бізнесменам не ставати рабом власної фірми. Запустити бізнес значно простіше, ніж його розвинути, тому підприємці часто працюють більше аніж їхні співробітники. Необхідно навчитися делегувати ті процеси, що вже стабільно працюють, а самому дивитись на нові горизонти.

Ви так робите?

Роблю. Я свідомо віддав головну посаду у підприємстві колезі. Я не тримаюсь за директорське крісло, натомість займаюсь тим, що люблю найбільше, – розвиваю нові напрями.

«Полюс» не стоїть на місці і не чекає пасивного прибутку. До торгівлі і виробництва харчових продуктів, з яких ми починали, додались будівництво, ресторанний, готельний, аптечний напрями. Щоб утриматись, слід диференціювати бізнес. Не так давно взялись за будівництво і вже сьогодні звели цілий столичний квартал. Котеджне містечко «Деснянське» запроектоване на 360 затишних і сучасних будинків. До того ж у нас великий асортимент проектів – понад 40 варіантів. Тобто кожна родина матиме на власних 10 сотках оселю, не схожу на сусідню. І все це в чистому районі, в столичному Києві, де вже на етапі проектування підведені усі комунікації, розвинена інфраструктура. 187 будинків уже здані. І наше містечко визнане найкращим у столиці серед подібної забудови.

Тобто якщо за справу братись серйозно, залучати до неї найкращих фахівців, бути гнучким у рішеннях і нестандартним у підходах, то все вдається.

Як правильно обирати партнерів для бізнесу?

Точно не за капіталом, який він може внести. Партнерів слід обирати на основі спільних цінностей, однакових поглядів на життя, навіть культурних вподобань. Бо можна знайти партнера з грішми, а потім розсваритись на світоглядному ґрунті.

Спільний бізнес – це постійний діалог, це як робота над стосунками у сім’ї. Щоб вона була міцною, потрібно уміти розмовляти один з одним. Коли я починав, нас було 35 чоловік. Більшість з них зі мною й досі. Це моя управлінська команда, котра не розбіглася після реформування системи громадського харчування Києва.

Ті, хто застав  Київ радянської перебудови ще пам’ятає робітничі «столовки», де можна було поїсти за копійки. В той час я очолював трест їдалень Дніпровського району. Мені випало відчути на собі усі етапи становлення підприємництва в Україні: від 80-х, за часів «розвиненого соціалізму», коли підприємливий господарник іще вважався мало не злочинцем, потім у 90-ті, коли з’явився новий соціальний прошарок, –  так звані «новые русские», котрі викликали в народу стійку асоціацію з криміналом, далі – кінець 90-х – 2000-ні роки – підприємництво стало вважатись престижним видом діяльності і бізнесом почала займатись «еліта»: чиновники, вчорашні партійці й комсомольці. Все це ми пройшли і вистояли.

Коли нам запропонували взяти в оренду покинуті й занедбані точки збанкрутілої системи громадського харчування Києва, – це був виклик. Звісно, ми наробили купу хрестоматійних помилок, про які зараз пишуть розумні книжки. Але тоді ніхто не знав, як правильно робити бізнес. Мало досвіду, мало фінансів на старті, галопуюча інфляція в країні. Було багато праці і віри в себе. Для початку ми взяли недобудований комбінат харчування і стали поступово зміцнювати позиції комунального підприємства «Полюс», яке я очолив. У 1995-му, коли в повітрі уже витала ідея приватизації, що перестала бути крамольною, мене обрали президентом акціонерного товариства.

Про ризики інвестицій та мародерство чиновників

Коли було легше працювати? На старті кар’єри чи зараз, в часи, коли бути бізнесменом вже не соромно, а навіть престижно?

Хотілося б сказати – тепер. Але це не так. Нинішній етап, коли здавалось, вже усім зрозуміла виключно позитивна роль підприємництва для економіки і суспільства, – виявився не легшим. Як і раніше, влада не розглядає підприємництво як джерело зміцнення країни.

Для чиновників ми – не роботодавці. Вони  дивляться на бізнесменів виключно як на дійну корову. Замість рівних можливостей для усіх підприємців, так широко декларованих нашим мером, у Києві існують преференції для окремих бізнесменів-друзів. Доброзичливого ставлення з боку влади бізнес-середовище столиці не відчуває.

А який інвестиційний клімат у місті сьогодні? Влада хвалиться, що другий рік поспіль у Києві – перевиконання бюджету. Невже запрацювала економіка?

Перевиконання дійсно є. Але, на жаль, це не говорить про сплеск столичної економіки. Влада проробляє один і той же фокус: спочатку, посилаючись на важкий рік, прогнозовані показники бюджету занижуються, а потім ці приховані мільярди раптом з’являються. До того ж аналіз надходжень говорить про те, що ці «додаткові» гроші місто не заробило, а зняло з оренди, реклами, паркування. А ще збільшилась орендна ставка землі під підприємствами аж на 42%. Завтра хтось згорне виробництво, скоротить штат, щоб вижити, і все заради того, щоб сьогодні влада пропіарилась на удаваних досягненнях. З підприємців витискають усі соки.

А щодо інвестицій… Мер міста заявив, що у 2016 році планує залучити в розвиток столиці 10 мільярдів прямих інвестицій. Це притому, що торік по факту Київ отримав лише 1,7 мільярда. І то ця цифра вважалась великим досягненням. То звідкіля такий прорив візьметься? Чим Київ став такий привабливий? Так, потенціал у нас дійсно є, проте інвесторів як іноземних, так і внутрішніх відлякує високий рівень корумпованості нашої влади.

Поки що в активі у нас – лише дешева робоча сила. А от щодо умов ведення бізнесу – тут питання відкрите. Інвестор все ще не може ані захистити свій бізнес у суді, ані прорахувати ризики. Інвестор – людина досить прагматична. Вона зіставляє можливі вигоди від вкладення власного капіталу з ризиками. Цього, на жаль, не враховують ні на рівні парламенту, ні на рівні уряду, ні в муніципалітетах.

Влада розцінює інвестора як спонсора чи благодійника. А мала би залучати чужі гроші так, ніби позичає їх у банку. Може, тоді відчувала б відповідальність. Бо позичене слід віддавати та ще й з відсотками. А щоб їх заробити, слід прибрати зовнішні політичні ризики, які у структурі успіху проекту сьогодні складають приблизно 50%. Інші 50% – це праця менеджменту підприємства. Погодьтеся, якщо твій проект наполовину залежить від зовнішнього впливу, це дуже непокоїть. Чиновники на місцях, всілякі держадміністрації майже нічого не вирішують, і що найгірше – ні за що не відповідають.

Наведу приклад з власного, так би мовити, наболілого. Наше підприємство ПАТ «Полюс» майже рік не може запустити новий об’єкт, котрий дасть роботу 3 сотням жителів Троєщини. Зазначу, дуже необхідної для нашого спального району роботи. Проте чотири кіоски, котрі стоять прямісінько перед входом нового пускового об’єкта, не дозволяють побудувати під’їзні шляхи, провести благоустрій території. Кілька МАФів, до речі, незаконно встановлених, котрі торгують цигарками й горілкою, блокують роботу великого соціального об’єкта. А влада відбувається відписками. Мовляв, знаємо, власники кіосків попереджені. Але нічого зробити не можемо, розбирайтесь самі між собою. Хтось вірить, що бездіяльність влади ніким не оплачена? Щомісяця за можливість залишитись у «МАФіозному» бізнесі власники  кіосків платять мзду чиновникам. Суми стартують від 20 тисяч гривень за МАФ щомісячно. Не секрет, що кіоски в більшості своїй – тіньовий і кримінальний бізнес. Лише 10% МАФів – працюють легально.

Наводити порядок у місті потрібно, але у війні влади з кіоскерами чомусь згорає саме порядний підприємець, котрий платить пайову участь, має ліцензію, договори і т.д. Проте він не може бути певним, що завтра в нього не відберуть бізнес під якимось новим благородним приводом. Натомість самочинно встановлені кіоски, які дійсно слід знести, ніхто не зачіпає.

Яка сьогодні тональність діалогу влади і бізнесу?

У спілкуванні влади і підприємців – велика інерція попередньої практики діалогу. Все ті ж голосні заяви, нездійсненні обіцянки. Довіри до влади немає. Про партнерство не йдеться. Скоріше, влада мародерствує. Як на міському, так і на районному рівнях.

Свіжий приклад – організація ярмаркової торгівлі у Києві. Під соціальним соусом у легальних підприємств, реальних платників податків, просто відбирається кусень хліба. Про рівень організації цих заходів я вже мовчу – ярмарки працюють за правилами стихійної торгівлі, єдине, за право торгувати на вулиці «дякують» не міліції, як «стихійники», а районній владі.

Стихійна торгівля в багатьох містах України – явище вельми живуче, проте у Києві з нею вирішили не боротись взагалі. Департамент промисловості КМДА додумався узаконити нелегальні точки, організувавши там ярмарки. Вулиця Електротехнічна у Деснянському районі – показовий приклад цинізму влади і кримінально-корупційного розмаху цього явища у Києві. Хто не знає, нагадаю, що це стратегічна вулиця міста з інтенсивним автомобільним рухом. Вона виводить транспорт за межі столиці. Тобто перекрити її під час торгівлі неможливо. Однак за поданням чиновників Деснянської районної адміністрації мерія влаштовує постійно діючий ярмарок. Торгують тут практично щодня з обох сторін дороги. Так званий ярмарок блокує роботу десятків підприємств. Конфлікти на дорозі спалахують постійно. Підприємці, та й державні організації, – всі скаржаться владі, борються з торгівлею на обочині вже з десяток років. Писали і меру, і прокурору, і прем’єру, шукали захисту в новомодному Антикорупційному бюро – жодної реакції. Це притому, що ярмарок на Електротехнічній заборонила постійна комісія Київради з питань торгівлі, підприємництва та регуляторної політики, яка організувала спеціальну комісію, вивчила ситуацію і визнала, що ця вулиця не придатна для ярмаркування. Тут не можливо організувати торгівлю за елементарними правилами. Я вже мовчу про те, що мерія порушує законодавство про захист економічної конкуренції.

Торгівля овочами та фруктами на Електротехнічній з’явилась не випадково. Жодний покупець не поїхав би на околицю міста за кілограмом-другим цибулі чи помідор. Сюди їдуть оптовики, що скуповуються на ринку «Фермер» – популярній оптово-роздрібній плодоовочевій базі. Ярмарок влаштували перед самісіньким носом у легального ринку – до речі, одного з найбільших донорів районного бюджету! – для того, аби, присмоктавшись до чужого успішного бізнесу, заробити в такий безсоромний спосіб. Скільки міська скарбниця заробляє на ярмарках? Цією інформацією влада ніколи не хвалиться. Нічим тут вихвалятись – до бюджету фактично нічого не надходить. Всюди декларується, що ярмарки – то соціальний проект і він не має на меті прибуток. Виходить, вулиці торговцям здаються на поталу фактично безплатно – за символічну суму, яка витрачається на прибирання після цих торжищ. Запевняю, з тротуарів піднімаються мільйони неоподаткованих гривень! І йдуть вони в кишені головних лобістів ярмаркової торгівлі – чиновників команди Кличка. Саме за часів їхньої каденції Київ перетворився на суцільний базар! До речі, за фактом організації постійно діючого ярмарку на Електротехнічній вулиці Деснянське районне управління поліції порушило кримінальне провадження за №1216100030009155 від 30.07.2016. Підприємці «Фермера» також звернулись до суду. Чи сподіваються вони на чесний і справедливий суд? Не дуже. Проте продовжують боротися, бо звикли сподіватись лише на себе.

Про чоловічі цінності, патріотизм і фарисейство

Соціально відповідальний бізнес – міф чи реальність?

За можливість заробляти у своїй державі я особисто відчуваю вдячність. І хоча скаржитись на неджентльменське ставлення влади до підприємців можна безкінечно, проте це – моя країна, і я за неї також відповідальний. Важко бути щасливим серед нещасних людей, як і стати багатим у бідній країні. Я не використовую чужі фонди. Створив власний Благодійний фонд «Дзвін надії», коли відчув, що став на ноги і можу поділитися заробленим. Фонд працює ще з 1999 року. І з кожним роком можливостей для прояву доброчинності все більше. Адресна допомога інвалідам, малозабезпеченим і багатодітним сім’ям, чорнобильцям, якими ми традиційно опікувалися, розширилась підтримкою воїнів АТО і допомогою їхнім родинам. По 2-3 рази на тиждень ми відправляємо продукти для армії на фронт. Працівники наших підприємств склалися й на прибори нічного бачення та військове спорядження. Фонд працює безпосередньо з тими, хто потребує допомоги. Нам важливо, щоб кожен наш співробітник, котрий вносить свої пожертви, знав куди витрачаються ці гроші.

Але соціально відповідальний бізнес – це не лише благодійність. Це ще й відповідальність підприємства перед своїми працівниками. Це їхня гідна зарплата, відпочинок, соціальний захист. Щоби не сталося в їхньому житті, наші колеги знають: рідне підприємство допоможе.

Важливим напрямом соціальної відповідальності бізнесу я назвав би якість і ціну продукції і послуг, які ти пропонуєш споживачам. Це й охорона довкілля: заробляєш на цій землі, не знищуй її природу.   Прикро, але сьогодні вкладати в систему очистки підприємства не поспішають. Зазвичай, це перша стаття економії. Але, знову ж таки, любити чи ні Батьківщину – моральний вибір кожного. Біля кожного ж не поставиш  поліцейського. Також не можливо примусити поділитись, потурбуватись, як і вірити, й любити. Одне слово, не можна відгукнутись на те, чого в тобі немає. Проте, можна примусити себе вчинити правильно, незважаючи на почуття. Адже є  таке слово «обов’язок». Я вважаю – це найвища цінність  для чоловіка.

Ви вважаєте себе патріотом?

Так. Але я не хворію тим показовим патріотизмом, модним сьогодні. Не достатньо одягти вишиванку, покласти квіти Кобзареві, проспівати Гімн. Говорити про любов до країни чи свого міста і одночасно красти – це фарисейство. Моє розуміння патріотизму старе як світ. Його культивували ще давні греки. За їхніми словами, патріот – це той, хто справно платить податки, бере участь у громадському житті,  не порушує закони і виставляє від свого будинку кіннотників і піших воїнів в армію на випадок війни. Я – саме за такий патріотизм.

Розмова «без краватки»

Які риси мусить мати потенційний підприємець?

Любити свободу. Це, певно, найперша моя риса, через яку я зайнявся бізнесом. Підприємництво для мене – не просто гроші. Це свобода дій, вибору. Це незалежність і відповідальність за своє життя і за тих, хто поряд зі мною. Я не зможу стати чиновником, хоча пропозиції поступали. Я люблю сам створювати правила і жити за ними.

Усі відомі та успішні люди хворіють на якусь «слабкість»? Дорогі авто, вишукані страви, елітний алкоголь чи антикваріат. До чого небайдужі Ви?

Я Вас, напевно, розчарую. В побуті я невибагливий. Люблю просту їжу, не колекціоную автівки, зброю чи ще якість модні атрибути успішності. Харчуюсь я, до речі, там, де й мої працівники. У закладі, що належить нашому холдингу. Було би дивним стільки років годувати людей і не мати власного сучасного кафе чи ресторану. Зате я точно знаю, чим у мене пригощають гостей, бо все випробовую на собі.

Як ставитесь до нагород з офіційних рук?

Спокійно. Не слід перебільшувати їхнє значення. Але, мабуть, нічого погано в цьому немає. Зрештою, у кожного мусить бути своя «хвилина слави». Багатьох офіційне визнання мотивує. Для мене найбільша мотивація – успіх. Якщо моя ідея працює, проект розвивається, приносить користь і собі, і людям, тоді я тішуся і працюю ще наполегливіше.

А нагорода? Дали, то й добре. Може, почну колекціонувати. От і буде привід завести собі «слабкість». Жартую, звичайно.

Що іще любите?

Люблю жити. Радіти кожній приємній можливості, котру посилає Господь. Бути в доброму гуморі і не чекати манни небесної. Її все одно не буде. Хочеш щось зробити добре – зроби сам.