Ще не висохло чорнило на автографах підписантів Генеральної угоди про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні між Урядом, спільними представницькими органами на національному рівні від профспілок та роботодавців на 2016-2017 роки (п’ять років Україна жила без цього чи не найважливішого документу – основи врегулювання соціально-трудових та соціально-економічних відносин в державі), ще відлунюється клацання спусків фотоапаратів під стелею клубу Кабінету Міністрів України, ще не встигли припасти першим шаром пилу набундючені папки з багатостраждальним, щойно підписаним «шедевром»,  як у суспільстві почав блукати «привід» його не легітимності. Тож не будуть дивом і судові позови, і звернення за арбітражем можливо навіть до Конституційного суду чи міжнародних інституцій найманих працівників чи роботодавців та їх організацій. І для цього є абсолютні підстави.

Унікальним «феноменом» Генугоди є її поширення лише на частини профспілок та сторони роботодавців, які патронуються підписантами. Виникає питання, яким чином  Кабмін збирається  налагоджувати взаємопорозуміння з бізнесом та профспілками, що знаходяться за межами цих «картелів»?

В той само час, попри занадто позитивні оцінки Прем’єр-міністра України щодо майбутньої результативності Генугоди в сенсі нової історії: «…взаємостосунків щодо форм соціально-економічної політики держави, щодо розвитку національної економіки, і найголовніше – ми маємо створити належні умови для праці», вже відразу після підписання цього, теоретично, чи найважливішого документу в системі трипартизму, частина зацікавленого суспільства сприймає його у нинішній редакції як виторгуваний урядом у «репрезентативних» партнерів. А такими їх можна назвати з великою натяжкою, бо насправді підписанти не репрезентують достатньою мірою свою сторону і не несуть ніякої соціальної відповідальності не лише за виконання Генугоди, а й за свою статутну діяльність стосовно захисту інтересів членських організацій, дискримінуючи конституційні права і свободи «не репрезентативних» колег по цеху. Хоча тут можна списати усе на звичайну технічну помилку – перед словами «сторона» в обох випадках досить поставити пропущені ненавмисно слова «так звані», і тоді документ можна, принаймні, пробачити.

В угоді ні слова про малий та середній бізнес! Наче не в цій царині українське населення знаходить для себе економічну віддушину в період нескінченої фінансової кризи. З іншого боку, поширюються меседжі, що уряд мов мало не примусив профспілковців підписати Генугоду.

Нещасний профспілковий спільний представницький орган.  Питається, хто кого пікетував: уряд профспілки чи профспілки уряд? П’ять років ні один уряд не міг схилити профспілки, які беруть участь в кожному урядовому засіданні, до підписання, а тут… Респект урядові.

Виникає сумнів і щодо повноважень підписанта Генугоди від сторони роботодавців, зважаючи на під килимові ігри навколо Федерації роботодавців України, зумовлені відомими проблемами з її керівником та утаємниченим броунівським рухом, як нам стало відомо з неофіційних джерел, серед нижчого керівного складу. В разі посилення особистих проблем у очільника Федерації, відсутнього вже тривалий час в Україні, знаючи історію кар’єрного становлення декого з його заступників, як кажуть «і до бабці не ходи», розпочнеться не прихована боротьба за олімп у стороні роботодавців.

Не виключений і розвал «картелю» під назвою Спільний представницький орган сторони роботодавців на національному рівні з автономізацією його складової – Конфедерації роботодавців України.

Та подальший хід подій у цьому руслі залежить від позиції регіональних об’єднань організацій роботодавців, зацікавлених і в налагодженні цивілізованого соціального діалогу як такого, і у взаємопорозумінні з політичними органами влади.