Сучасна політична ситуація в Україні не тільки не сприяє, а й заважає проведенню реформ у державі та виведенню її з економічної та геополітичної кризи. Аналіз подій першої половини 2016 року провокує робити тривожні прогнози на майбутнє. Своїм баченням подальшої ситуації у країні ділиться директор департаменту міжнародних відносин Першого правового центру Святослав ДУБІНА.

Стан економіки та перспективи інвестиційної привабливості

Багато говорять, що протягом 2-го кварталу 2016 року спостерігається стабілізація курсу гривні та економіки в цілому. Звичайно, це добрий знак. Але причини, що призвели до цього, щиро кажучи, не надихають. Як заявляли експерти, економіка України досягла свого «дна». І це схоже на правду, далі падати просто нікуди. А от коли і якими темпами економіка почне зростати – це вже велике питання. Зідно з даними  МВФ, у 2015 році Україна зайняла 134 місце за показником ВВП на душу населення – зараз ми знаходимось між Узбекистаном та Соломоновими островами. Нас випередили навіть такі країни, як Гондурас, Папуа Нова Гвінея, Нігерія. Не кажучи вже про наших сусідів, із якими мали би конкурувати за ринок Європи – Польщею, Румунією, Білоруссю, країнами Балтії. Від них ми безнадійно відстали. Згідно з прогнозом на 2016 рік, за показником ВВП Україна займе 136 місце. Для порівняння: ще у 2014 році ми були на 126 сходинці. Тобто, економічного стрибка у найближчій перспективі не передбачається. А звідки йому було взятися, якщо попередня влада ставила собі завдання досягти рівня економіки 2013-го року за 15 років. Відповідно до цього плану і розраховувались умови співпраці з МВФ і план «реформ» для втілення у життя. Мало сподівань і на сьогоднішній Уряд.

Реформи в Україні: рух заради руху

Реформи у нашій державі нагадують мені слова з кінофільму «ДМБ»: «Жизнь без армии — это всё равно, что любовь в резинке: движение есть, прогресса нет».

От і в Україні армія громадських активістів, депутати та їх помічники, експерти, іноземні фахівці, міністерства та відомства напрацьовують реформи в кожній галузі. Рух є, а стан у державі все гірше і гірше…

Звичайно, це краще, ніж взагалі відсутність жодного руху, але ж у результаті ми маємо рух заради руху!

Наприклад, три ключові реформи, вкрай необхідні Україні вже сьогодні: – податкова, судової системи, та реформа державної служби.

Реформування податкової системи в Україні проходить уже майже два роки. Багато було зроблено напрацювань у цьому напрямі так званою «командою 3357».

Але з урахуванням того, що центр прийняття рішень знаходиться в одному кабінеті, з якого так і не поступила команда на проведення ліберальної податкової реформи та створення вільного ринку, схоже, прийняття бюджету та податкових змін «під ялинку» повториться і цього року (якщо не станеться несподіванок, або ми їх не створимо).

Можливо, реформування судової системи в Україні відбувається більш активно? 2 червня поточного року Верховна Рада ухвалила нову редакцію Закону «Про судоустрій і статус суддів» № 4734 за основу і в цілому. Документ доволі прогресивний і закладає основи для реформи судоустрою в Україні, але є декілька «але». По-перше, фактично в умовах воєнного стану депутати ухвалили зміни до Конституції України, тим самим відкрили «скриньку Пандори» щодо можливості внесення будь-яких змін в основний закон нашої держави. По-друге, він фактично монополізує адвокатуру, що в реаліях сьогодення навіть із урахуванням «відстрочки» вступу відповідних норм у дію, є передчасним рішенням. По-третє, документ упродовж двох років надає право Президенту створювати, ліквідовувати та реорганізовувати суди.

Створення національного бюро розслідувань (НБР) також затягується на невизначений термін. 14 січня 2016 року Президент підписав Закон «Про Державне бюро розслідувань», порушивши норми Конституції та затягнувши підписання майже на два місяці. Із першого березня Бюро мало запрацювати, але віз і нині там. Його функцію продовжує виконувати «реформована» Генеральна прокуратура.

Політичної волі у налагодженні ефективної протидії фінансовим злочинам проти інтересів держави також не спостерігається. Активно займаючись реформою податкової міліції та протидією злочинам із публічними фінансами упродовж останніх п’яти років і безпосередньо працюючи з Податковим комітетом Верховної Ради протягом останнього року, я особисто не бачив ретельно розроблених концепцій та опрацьованих на рівні громадськості, експертів та державних установ законопроектів на цю тему, окрім законопроекту № 4228. І треба віддати належне Міністерству фінансів, яке фактично повністю погодилося із основними положеннями документа за винятком окремих положень. Але розв’язання проблеми з цим напрямом реформування, як і з іншими, залежить від політичної волі.

Реформа державної служби. Із 1 травня набув чинності Закон «Про державну службу», який анонсувався початком реформування основних рук для втілення подальших реформ. Однак на повірку, Закон «закристилізував» сьогоднішній стан державної служби: ані реформування, ані скорочення 380 тис. держслужбовців ним не передбачається. Статтею 22 Закону передбачено, що з метою ДОБОРУ осіб на зайняття вакантної посади, проводиться КОНКУРС. Тобто, всі хто працював, залишаються або перепризначуються автоматично, а для нових людей – конкурс.

Ну що ж, залишається чекати, коли сьогоднішні державні службовці усвідомлять свою неспроможність проводити ефективні реформи й надавати якісні сервіси та відкриють шлях молодим. Вони ж колись це зроблять!?!

Корупція як частина культури

Як казав Мікеле Плачідо: «Там, де є політика, там є і корупція». Важко здобувати перемоги на ланах очищення від корупційних проявів, коли корупція є частиною культури суспільства.

Корупція у перекладі з латині означає «псування». Тому, звичайно, якщо якийсь орган вражений хворобою та проходить процес його невідворотного псування,  необхідне втручання хірурга. Але, на мій особистий погляд, основні зусилля треба приділяти створенню умов для ведення здорового способу життя та неможливості входити у корупційні відносини. Одними силовими методами подолати корупцію неможливо. Візьмемо приклад Китаю, який має без перебільшення найжорсткіше антикорупційне законодавство в світі. За участь у корупційній діяльності, починаючи з 2003 року у Китаї було публічно розстріляно 10 тисяч чиновників, ще 120 тисяч отримали строк ув’язнення від 10 до 20 років. Незважаючи на це, високий рівень корупції у Китайській Народній Республіці зберігається. Тільки комплекс заходів, який впливає на морально-етичні якості в суспільстві, створює сприятливі умови, за яких здійснення корупційної діяльності не лише не схвалюється, а є невигідним, може зрушити цей процес з мертвої точки. У цьому контексті створення НАЗК має бути більш дієвим, аніж робота НАБУ. Але за умови, що такі органи дійсно запрацюють, а не будуть маріонетками сил, які завели своїх представників, і не будуть інструментом розправи з неугодними. Поки що така загроза існує. Без постійного громадського контролю та тиску на новостворені органи загроза стагнації новостворених НАБУ та НАЗК вбачається цілком імовірною.

Ще одна «бомба сповільненої дії»

Напередодні Парламентських виборів 2014 року була закладена не одна бомба уповільненої дії на догоду підняття рейтингів партій та політиків, що балотувались до Верховної Ради. Заради дивідендів у виборчий кошик тоді активно попрацювали на популістських лозунгах та «рішучих реформах». Звісно, не оминули таку рейтингову тему, як «люстрація». На мою думку, її потрібно було проводити ще 20 років тому для очищення від радянського минулого. Щодо Закону «Про очищення влади» від 16.09.2014 року, то його необхідно було готувати більш ретельно. Станом на вересень 2014 року він не був готовий. Проте жага до влади переборола здоровий глузд, і закон був прийнятий.

Треба зазначити, що люстрація у тій формі, що відбулася за діючим законодавством, була присутня в українській владі завжди. Коли одна політична сила або група впливу втрачала владу, а інша отримувала владні повноваження, то першою метою переможця було – звільнити усіх, хто працював у попередній команді.

Іноді доходило до смішного. Пам’ятаю, як до податкової повернувся Ярошенко після звільнення покійного Юрія Кравченка. Він наказав звільнити всіх, хто був призначений під час перебування Головою ДПА Юрія Кравченка. Кадрові підрозділи були змушені звільняти навіть прибиральниць. За останні роки всі «команди» настільки переплуталися, що визначити, хто звідки можна було на інтуїтивному рівні, або – за особистим підписом. У Законі «Про очищення влади» такий механізм також був передбачений у вигляді рішення Президента України. Тобто, те правило, що завжди було неписаним, тепер звели до форми закону.

Найяскравішу оцінку даного закону дала адвокат Тетяна Монтян ще у жовтні 2014 року: «Антиконституційний шабаш, абсурд. Люструють у нас тих, із ким прагнуть політично розправитись. Наступна категорія – знімуть кошти з тих, хто хоче пройти успішно люстрацію. А хто не зможе, то їх місця продадуть новим».

Звісно, влада не хоче вирішувати проблеми, які сама ж і створює, особливо там, де треба визнавати свої помилки. Конституційному суду також не з руки їх вирішувати, оскільки наявний конфлікт інтересів. Але проблема достатньо затягнулася, щоб гучно вибухнути.

Рекомендації Венеціанської комісії з цього приводу уперто ігноруються владою, що демонструє суспільству небажання з боку діючої системи дотримуватись прав людини і громадянина.

Прогноз політично-економічної та соціальної погоди

Варіантів розвитку ситуації у країні може бути два.

Перший – революційний. Населення збідніло вкрай. Економіка за останні два роки упала більше, ніж у два рази. У політичної еліти відсутнє стратегічне мислення та реальний план дій як на довгу, так і на коротку перспективу… На фоні цього, останнім часом в Україні спостерігається збільшення невдоволення населення у ставленні до діючої влади та радикалізація настроїв. Оскільки контроль над усіма гілками влади сьогодні має Президент, то і відповідальність лежить саме на ньому.

Звичайно, без зовнішнього фактору переворот практично неможливий, оскільки для цього потрібні значні кошти, а ключові гравці, що мають такий ресурс, сьогодні досягли консенсусу та підписали «пакт про ненапад». Але відкидати факт ймовірності чергової «хунти» захопити владу не варто. Візьмемо хоча б приклад Туреччини. У надскладний в усіх аспектах для держави час, після поразки Османської імперії в Першій світовій війні, з’явилась постать нового лідера турецького народу з числа військових, який взяв на себе відповідальність за майбутнє країни і об’єднав навколо себе патріотів, готових померти за вільну від зовнішнього впливу, об’єднану та досить успішну державу. Такий сценарій також можливий і в Україні. Але малоймовірний…

Другий – це подальший еволюційний розвиток країни за західними цінностями та принципами. Його успіх значною мірою залежить від взаємної довіри. Звичайно, цей шлях більш системно складний та тривалий у часі, але і більш передбачуваний. Сьогодні всім зрозуміло, що утворений клептоолігархічний консенсус влаштовує тільки невелику групу людей, які контролюють владу і намагаються заморозити ситуацію якнайдовше. Проте, зміни неминучі.

Перш за все – це вирішення політичної кризи, без якої «курс на реформи» неможливо продовжувати. Тому парламентські й президентські вибори є ключовою потребою для руху вперед. Якщо вони відбуватимуться за діючими законами, це теж не призведе до успіху, оскільки виборче законодавство спонукає до приходу у владу популістів та людей з грошима для ще більшої їх капіталізації шляхом доступу до державної ренти. Тому, навіть якщо вибори відбудуться достроково, до великого позитиву у владних конфігураціях це не призведе. Навпаки, на хвилі зубожіння населення, розповсюдження популізму не тільки в Україні, але й у світі, до парламенту прийде велика кількість популістичних партій, профінансована олігархічними кланами та групами, які знову зроблять спробу домовитися між собою та розподілити державні монополії й потоки.

З огляду на описану ситуацію, нас може чекати два наслідки, у тій чи іншій інтерпретації.

Перший – розвал країни на окремі регіони та їх поглинання охочими до цього сусідами (не хочеться навіть зупинятися на ньому).

Другий – консолідація прогресивних сил із числа громадянських платформ та рухів, складання стратегічного плану порятунку країни (багато зусиль в цьому напряму вже зроблено; фактично за кожним напрямом суспільно-політичного життя існують ініціативні групи, які спільно з західними партнерами напрацьовують як стратегічний план реформ, так і законодавче поле для цього), активних скоординованих дій як у політичній площині, так і організаційно-прикладній.

Саме другий шлях має стати пріоритетом сьогоднішньої України. Запорукою його успішності стане ініціативність, проактивність, професіоналізм, верховенство права, нетерпимість популізму та взаємодовіра. Якщо ми дотримаємось цих орієнтирів у комплексі, внутрішні та геополітичні успіхи поступово прийдуть до нас як логічний результат, а не міфічний подвиг.