Чи не здається Вам, шановні читачі, що українська економіка зависла в своєму розвитку між минулим та майбутнім. При цьому усі розуміють, що в такому підвішеному  стані ми довго не протримаємося. Вибір не великий: або ми створимо умови для динамічного руху вперед і почнемо реально будувати Нову Українську Республіку, або Україна зникне з політичної мапи!

Українське економічне диво неможливе без: зміни економічної системи, справжньої податкової реформи, доступних кредитів для малого та середнього бізнесу, незалежного судочинства, захисту права власності, усунення від царини регуляторної політики при відомчих кишенькових приватних та комунальних бізнесів (читай – корупційних посередницьких прокладок з надання адміністративних послуг) тощо.

Нічого путнього на основі пострадянської, хабарницької і зарегульованої системи відносин не побудуєш.

Та, на жаль, Україна продовжує рухатися за інерцією. Якщо 1%, або ж навіть 2 %, економічного зростання буде сприйматися як перемога і привід для гордості, це означатиме, що ми змирилися з роллю аутсайдера  у світовій економіці.
А причина – у відсутності довіри один до одного як у суспільних відносинах між українцями, так і між політиками чи  посадовцями виконавчої влади або місцевого самоврядування, що виливається у невміння функціонувати в державницьких інтересах командно.
Яскравий приклад такої поведінки – виступ збірної України з футболу на чемпіонаті Європи. Маючи гарні індивідуальні якості, футболісти не спромоглися пожертвувати власними амбіціями задля перемоги команди. Звичайно, тут є і вина головного тренера, що запросив до лав збірної не найкращих представників сьогоднішнього українського футболу. У результаті ми побили майже всі антирекорди за 57-річну історію існування чемпіонату Європи!

Здавалося б, до чого тут футбол? Справа в тому, що гра української збірної дуже схожа на ситуацію у політичному бомонді та громадянському суспільстві загалом. Часто-густо ми маємо непоганих гравців із великим потенціалом і гарними індивідуальними якостями, але вони не готові грати в команді, працювати не на власний результат, а на країну та суспільство.

Футболісти продемонстрували нам у пришвидшеному відео перспективу всієї держави, тож необхідно зробити висновки та об’єднати зусилля.

Ще приклад. Нещодавно народилося чергове громадське об’єднання під назвою  Спілка українських підприємців (СУП). Як не дивно, його представники  вже встигли зустрітися з прем’єр-міністром України, який промовисто пообіцяв «носити бізнес на руках». Цікаво, лише бізнес СУПівців із демонстрацією нового формату відносин між бізнесом і владою? Малому та середньому бізнесу, як і в системі соціального діалогу, що діє за Законом України з аналогічною назвою, лишатиметься тільки майдановий синдром?

Хоча нічого дивного. Адже до нової організації увійшли власники досить відомих вітчизняних компаній з певною системою корпоративних відносин.

Тож, за всіма ознаками це або політтехнологічний проект на противагу «приватизованому репрезентативному» картельно-олігопольному конгломерату сторони роботодавців, яким є нині Федерація роботодавців України з її супутніми «недоорганізаціями», або ж новий фейковий громадсько підприємницький формат на заміну індиферентній Раді підприємців при Кабінеті Міністрів України. Тож як смакуватиме цей «СУП» для економічних реформ покаже час. Важливо, щоб не сформувалося нове корупційне «рішалово» у новому форматі.

В той само час, об’єднавшись із «нерепрезентативними» громадськими організаціями підприємців, СУПівці могли би стати флагманом у розвитку малого та середнього бізнесу та становим хребтом у формуванні цивілізованої сторони роботодавців на засадах принципів, закладених у конвенціях Міжнародної Організації Праці при ООН, ратифікованих Україною, та європейських стандартах. Оце була би команда. Тоді би й довіра до реформ у суспільстві зростала.

Віктор Хмільовський