ТРИПАРТИВНА ІМІТАЦІЯ

Після підписання Угоди про Асоціацію Україна-ЄС, інформаційний простір все більше заполоняється проблематикою реалій національного класичного соціального діалогу та його трансформацією в прототип європейському – без прямої участі у ньому держави, зате за участі представників громадянського суспільства, не пов’язаних з бізнесом, як край важливого чинника сталого розвитку країни.

В цей процес втягнута вже не лише Національна платформа громадянського суспільства Форуму Східного Партнерства, а й Платформа громадянського суспільства Україна-ЄС, багато з представників яких переймаються інтересами української економіки та громади не більше, ніж політичний національний істеблішмент.

А поки триває (і далеко не перший рік) подібний демагогічний дискус, населення не може дочекатись дієвих економічних змін, без яких годі мріяти за соціальну стабільність в країні. І це логічно, бо вже давно довіра людей до органів влади перебуває на край низькому рівні, а соціальні партнери (сторони роботодавців та профспілок), прагнучи поновити свій омріяний вплив на політичне керівництво країни, фактично втратили важелі впливу на прийняття важливих рішень. Тому й не дивно, що урядова сторона публічно відсторонилась від реформаторства своїх соціальних партнерів з яскраво окресленими обрисами «репрезентативних»  картельно-олігопольних корпорацій. Собі дорожче. Адже за будь-яких обставин відповідь нестиме уряд, тим паче, що його доля вже явно вирішена. Тим паче, що не виключена сумнівність такої репрезентативності, зважаючи на альянс свого часу їх очільників з владними інститутами.

Відсутність конструктивного соціального діалогу проілюструвала ситуація навколо нової Генеральної угоди: профспілкова сторона навідріз відмовилися її підписувати, так як  не досягла згоди за принциповими для неї положеннями стосовно підвищення реальної заробітної плати, усунення дискримінації у різних видах трудової діяльності, що й стало причиною вступу СПО об’єднань профспілок у колективний трудовий спір з соціальними партнерами. Начеб-то вірно. Та, створюється враження, що така принциповість зумовлена не прагненням відстоювати інтереси найманих працівників, а боротьбою за «гетьманську булаву» серед профспілок.

А якщо розібратися, то відсутність Генеральної угоди вигідна усім трьом сторонам соціального діалогу. Влада не може дозволити, щоб з’явився документ, у якому чітко буде зафіксовано, що і як вона має робити. За існуючих економічних умов бізнес неспроможний забезпечити гідні умови праці  найманим працівникам, а профспілки мають можливість демонструвати свою турботу за трудовий люд.

Виникає цілком логічне питання: можливо, кардинально змінювати існуючу ситуацію у системі соціального діалогу ніхто і не хоче, бо так простіше і вигідніше всім? В той само час усі, маючи доступ до єврогрантів на соціальні зміни, цілеспрямовано і надалі імітуватимуть соціальний діалог в країні?

А поки що можна попробувати внести зміни до Конституції України, для посилення своїх позицій, де чітко зафіксувати, що основою прийняття державних рішень на всіх рівнях влади є соціальний діалог, не утруднюючи себе приведенням у відповідність положень Основного закону Законів України «Про соціальний діалог в Україні» та «Про організації роботодавців та їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності», з прийняттям яких фактично розпочалася руйнація соціального діалогу в країні.

І нарешті, перш ніж вимагати від влади чітких та виважених кроків, соціальним партнерам самим необхідно відмовитись від кулуарних домовленостей в корпоративних інтересах окремих фінансово-промислових груп, а, об’єднавшись, зосередити зусилля  на  формуванні регуляторної політики, яка би забезпечила розширений розвиток  будь-якого національного бізнесу, і як наслідок, створення нових робочих місць, зростання економіки, покращення життя пересічного українця.

Коментарі
kazmetal l.com